Верховною Радою України 13 грудня 2022 року було проголосовано Закон України “Про національні меншини” за № 2827-IX (далі – Закон).
Відповідно до п.1 Розділу V. “ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ”, Закон набере чинності через шість місяців з дня його опублікування.
Отже, про що цей Закон?
Розділ І. “ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА” містить визначення поняття “національних меншин”, положення про державні гарантії у сфері реалізації та/або захисту прав громадян України, які належать до національних меншин (спільнот) та положення про заборону дискримінації.
Зокрема, відповідно до статті 1 Закону, національна меншина (спільнота) України (далі – національна меншина (спільнота) – це стала група громадян України, які не є етнічними українцями, традиційно проживають на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, об’єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними та/або релігійними ознаками, усвідомлюють свою приналежність до неї, виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність. Національні меншини (спільноти) є невід’ємними, інтегрованими та органічними частинами українського суспільства.
Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.
Частина 2 статті 3 Закону закріплює, що проведення державою політики інтеграції передбачає утримання від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин (спільнот), проти їхньої волі і захист таких осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію.
Держава гарантує особам, які належать до національних меншин (спільнот), захист їхніх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів відповідно до закону (ч.3 ст.3 Закону).
При цьому, держава гарантує громадянам України, які належать до національних меншин (спільнот), права, передбачені статтею 5 Закону.
Відповідно до статті 5 Розділу II.” ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ОСІБ, ЯКІ НАЛЕЖАТЬ ДО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН (СПІЛЬНОТ)”, громадянам України незалежно від етнічного походження, належності до національних меншин (спільнот) гарантуються рівні громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та мовні права і свободи, визначені Конституцією України.
Відповідно до ч.2 ст. 5 Закону, особа, яка належить до національної меншини (спільноти), має також право на:
2) свободу громадських об’єднань та мирних зібрань;
3) свободу вираження поглядів і переконань, думки, слова, совісті та релігії;
4) участь у політичному, економічному та соціальному житті;
5) використання мови національної меншини (спільноти);
6) освіту, зокрема мовами національних меншин (спільнот);
7) збереження культурної самобутності національної меншини (спільноти).
Перелік прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот), визначений частиною другою цієї статті, не є вичерпним. Інші права та свободи таким особам можуть надаватися відповідно до закону (ч.3).
Саттею передбачено, що особа, яка належить до національної меншини (спільноти), зобов’язана дотримуватися Конституції та законів України, боронити державний суверенітет і територіальну цілісність України, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність української нації, всіх національних меншин (спільнот) та корінних народів України, а також сприяти інтеграції національної меншини (спільноти) в українське суспільство.
! Права і свободи осіб, які належать до національних меншин (спільнот), можуть бути обмежені відповідно до закону, якщо таке обмеження є необхідним у демократичному суспільстві (ч.6 ст. 5 Закону).
Статтею 6 передбачено, що кожний громадянин України має право вільно вирішувати, чи вважатися належним до національної меншини (спільноти) (кількох національних меншин (спільнот). Таке рішення або здійснення прав у зв’язку з цим не повинно завдавати шкоди такій особі. Ніхто не може бути примушений декларувати свій статус особи, яка належить до національної меншини (спільноти). У разі якщо в особи є потреба у користуванні правами, які гарантуються особам, які належать до національних меншин (спільнот), достатнім є висловлення бажання користуватися такими правами. Примушення громадянина України у будь-якій формі до визнання своєї належності, відмови або зміни своєї належності до національної меншини (спільноти) забороняється.
Громадянин України має право на власне ім’я, по батькові та прізвище з урахуванням звичаїв національної меншини (спільноти), до якої він належить. Якщо за звичаями національної меншини (спільноти), до якої належить особа, прізвище або по батькові не є складовими імені, то у документах, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України, спеціальний статус особи, на підставі письмової заяви особи зазначаються лише складові імені, а у свідоцтві про народження – імен батька і матері. Громадяни України мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові (ч.3 ст.6 Закону).
Депутати зазначили, що особам, яка належить до національної меншини (спільноти), як вбачається із статті 8 Закону, право на свободу дотримання та вираження поглядів і переконань, думки, слова, совісті та релігії. Крім того, особа, яка належить до національної меншини (спільноти), має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію мовою своєї національної меншини (спільноти) усно, письмово або в інший спосіб.
Крім того, особа, яка належить до національної меншини (спільноти), може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, утворювати релігійні організації у порядку, визначеному законом.
Особи, які належать до національних меншин (спільнот), мають право брати участь у виборах та референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, мають рівний доступ до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, а також право на рівноправну участь в економічному та соціальному житті країни, у тому числі у питаннях, пов’язаних із збереженням та популяризацією культури, традицій та ідентичності національної меншини (спільноти), до якої вони належать (ст. 9 Закону).
Згідно до ч.1 ст. 10 Закону щсоба, яка належить до національної меншини (спільноти), має право на вільне і безперешкодне використання мови своєї національної меншини (спільноти) приватно та публічно, в усній і письмовій формах у межах, що не суперечать закону.
Частинами другою та третьою цієї статті передбачено, що публічні заходи, що організовуються та проводяться особами, які належать до національних меншин (спільнот) (збори, конференції, мітинги, виставки, навчальні курси, семінари, тренінги, дискусії, форуми, інші публічні заходи), культурно-мистецькі, розважальні та видовищні заходи, організатором яких є громадське об’єднання національної меншини (спільноти), можуть проводитися мовою відповідної національної меншини (спільноти).
І навіть супровід (конферанс) до таких заходів може здійснюватися мовою відповідної національної меншини (спільноти). Організатор за запитом відвідувачів (глядачів) такого заходу забезпечує синхронний або послідовний переклад супроводу (конферансу) державною мовою, якщо такий запит надійшов не пізніше ніж за 48 годин до початку проведення заходу.
Оголошення, афіші, інші інформаційні матеріали про культурно-мистецькі та видовищні заходи можуть дублюватися мовою відповідної національної меншини (спільноти) за рішенням їх організаторів з урахуванням вимог, передбачених частинами третьою, п’ятою статті 23 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
Мови національних меншин (спільнот) можуть використовуватися в засобах масової інформації (медіа) відповідно до закону. Національні меншини (спільноти) мають право утворювати відповідно до закону власні засоби масової інформації (медіа) (ч.4 ст.10 Закону).
На видавничу продукцію, видану мовами національних меншин (спільнот) за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів, не поширюється вимога абзацу першого частини першої статті 26 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
А на діяльність спеціалізованих книгарень, утворених для реалізації прав національних меншин (спільнот), не поширюються вимоги абзацу першого частини другої статті 26 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
! На прохання особи, яка належить до національної меншини (спільноти), для надання їй екстреної допомоги може бути використана мова відповідної національної меншини (спільноти), у разі якщо це буде прийнятним (зрозумілим) для сторін (ч.6 ст.10 Закону).
У населених пунктах, в яких традиційно проживають особи, які належать до національних меншин (спільнот), або в яких такі особи складають значну частину населення, написи офіційних назв на вивісках органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, виконані державною мовою, інформація для загального ознайомлення (оголошення, які, зокрема, містять публічну пропозицію щодо укладення договору, покажчики, вказівники, вивіски, повідомлення, написи та інша публічно розміщена текстова, візуальна і звукова інформація, що використовується або може використовуватися для інформування необмеженого кола осіб про товари, роботи, послуги, певних суб’єктів господарювання, посадових, службових осіб підприємств або органів державної влади, органів місцевого самоврядування), поширення матеріалів передвиборної агітації, виконаних державною мовою можуть дублюватися мовами національних меншин (спільнот) за рішенням відповідних сільської, селищної, міської рад (чч. 7-9 ст.10 Закону).
Особливості використання мов національних меншин (спільнот), зокрема, але не виключно, при наданні будь-якої топографічної інформації, комунікації з органами влади, в тому числі при наданні екстреної допомоги у місцевостях, в яких традиційно проживають особи, які належать до національних меншин (спільнот), або в яких такі особи складають значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, визначаються методологією, яку затверджує Кабінет Міністрів України, що базується на основних положеннях Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
Відповідно до статті 11 Закону, особливості використання мов національних меншин (спільнот) в освітньому процесі визначаються Законом України “Про освіту” та спеціальними законами у зазначеній сфері. Держава сприяє підготовці та підвищенню кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників з мов національних меншин (спільнот). Приватні заклади освіти, що забезпечують здобуття повної загальної середньої освіти за рахунок коштів фізичних та/або юридичних осіб, зокрема засновані національними культурними товариствами та представниками національних меншин (спільнот), мають право вільного вибору мови освітнього процесу (крім закладів освіти, що отримують публічні кошти) та зобов’язані забезпечити опанування учнями державної мови відповідно до державних стандартів.
Згідно до статті 12 Закону особи, які належать до національних меншин (спільнот), мають право:
1) зберігати і розвивати свою культурну, мовну, релігійну самобутність, традиції та звичаї, користуватися досягненнями (надбаннями) своєї культури, зберігати та примножувати свою культурну спадщину;
2) на відзначення (святкування) подій, пов’язаних з їхньою історією та культурою.
Держава сприяє та підтримує:
1) виявлення та упорядкування місць історичної пам’яті національних меншин (спільнот), забезпечує охорону об’єктів культурної спадщини національних меншин (спільнот). Пам’ятки історії, культури, релігії національних меншин (спільнот), розташовані на території України, є частиною української культури;
2) вивчення історії та культури національних меншин (спільнот);
3) проведення культурно-мистецьких заходів національних меншин (спільнот).
Частина друга статті 13 передачає, що державна політика у сфері національних меншин (спільнот) базується на принципах:
1) захисту прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), як невід’ємної складової захисту прав людини і основоположних свобод;
2) недопущення дискримінації осіб, які належать до національних меншин (спільнот);
3) визнання права особи, яка належить до національної меншини (спільноти), вільно обирати та вільно відновлювати її належність до національної меншини (спільноти), виявляти свою самобутність та ідентичність;
4) забезпечення вільної реалізації особами, які належать до національних меншин (спільнот), їхніх прав та інтересів для збереження і розвитку їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності;
5) інклюзивного залучення осіб, які належать до національних меншин (спільнот), у тому числі через їх громадські об’єднання, до формування та реалізації державної політики у сфері національних меншин (спільнот) на всіх рівнях врядування;
6) інтеграції осіб, які належать до національних меншин (спільнот), в українське суспільство на основі визнання прав і свобод людини і громадянина;
7) запобігання примусовій асиміляції національних меншин (спільнот);
8) протидії проявам ксенофобії, розпалюванню расової, етнічної, релігійної ворожнечі;
9) запобігання міжетнічним конфліктам, використанню національних меншин (спільнот) іншими державами для автономізації регіонів їх проживання та дезінтеграції України;
10) взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, які проживають на території України, незалежно від етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності та ідентичності.
Держава гарантує захист та забезпечує реалізацію прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), шляхом здійснення заходів у сфері державної політики, спрямованих на збереження, підтримку і розвиток їх самобутності та ідентичності, інтеграцію в українське суспільство (ч.3 ст.13 Закону).
Крім того, Закон передбачає утворення Центрів національних меншин (спільнот) відповідної адміністративно-територіальної одиниці (далі – Центр національних меншин (спільнот) з метою збалансованого врахування інтересів осіб, які належать до національних меншин (спільнот), сприяння діяльності громадських об’єднань національних меншин (спільнот) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською місцевими державними адміністраціями за ініціативою таких громадських об’єднань. Порядок утворення та функціонування Центру національних меншин (спільнот) визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері національних меншин (спільнот). Для функціонування Центру національних меншин (спільнот) Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації виділяють відповідне приміщення.
Організаційне забезпечення функціонування Центру національних меншин (спільнот) здійснюється структурним підрозділом Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань національних меншин (спільнот). У Центрі національних меншин (спільнот) також можуть проводитися засідання дорадчих органів з питань національних меншин (спільнот).
У місцях традиційного проживання національних меншин (спільнот) за ініціативою громадських об’єднань національних меншин (спільнот) сільські, селищні, міські ради можуть утворювати Центр національних меншин (спільнот) відповідної територіальної громади. Приміщення Центру національних меншин (спільнот) або його окремі частини, а також земельну ділянку, на якій він розміщений, заборонено використовувати у комерційних цілях. Отже, чекаємо на нову когорту державних службовців та пов’язаних із цим видатків із бюджетів.
Загалом Закон містить багато оціночних понять, розмитих трактовок та суперечностей. Особливо це прослідковується в питаннях реалізації права національних меншин на використання власної мови, права на освіту, зберігання і розвиток своєї культурної, мовної, релігійної самобутності, традицій та звичаїв, користування досягненнями (надбаннями) своєї культури, зберігання та примножування своєї культурної спадщини. Враховуючи сучасні тенденції, які панують в державі, в повній мірі реалізувати цей Закон навряд чи вдастся. А ч.6 ст.5 Закону, яка дозволяє обмежувати права і свободи осіб, які належать до національних меншин за невизначених підстав, робить цей Закон малоефективним та більш схожим на очезамилювання для європейського співтовариства.
І на останок, з огляду на положення пункту 3 Розділу V. “ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ” вбачається, що на період дії воєнного стану в Україні та шість місяців після його припинення (скасування) тимчасовому обмеженню в реалізації та захисті підлягають права осіб, які належать до національних меншин (спільнот), які ідентифікують свою приналежність за етнічним походженням із державою, що визнана в Україні та/або міжнародними організаціями державою-терористом (державою-агресором) на свободу громадських об’єднань та мирних зібрань) у частині права на мирні зібрання; на фінансове забезпечення заходів щодо реалізації їх прав і свобод; щодо утворення при органах місцевого самоврядування їх дорадчих органів з питань національної меншини; на утворення Центру національних меншин (спільнот); на участь в міжурядових двосторонніх комісіях з питань забезпечення прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот).