Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 13 червня 2023 року у справі № 520/2703/17 (провадження № 51-1291км23) містить низку цікавих корисних висновків щодо визнання протоколу затримання недопустимим доказом.
1.
Відповідно до частини 5 статті 208 КПК протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається обов`язково, оскільки це є гарантією забезпечення прав затримання особи.
При цьому протокол затримання не можна визнати недопустимим доказом, оскільки це означало б, що факт затримання особи нічим не підтверджується.
Крім того, оцінювати з погляду допустимості можна лише відомості (фактичні дані). Тому у разі, якщо протокол затримання містить відомості, які можуть бути використані у якості доказів при розгляді справи по суті, може постати питання щодо допустимості саме цих відомостей, а не протоколу затримання.
Тому суди повинні зазначати, які саме відомості, що містяться у протоколі затримання, вони визнають недопустимими і на підставі яких правил допустимості.
Судова колегія також вважає непереконливими посилання суду на відсутність номеру кримінального провадження, анкетних даних та підписів осіб, які були присутні під час проведення вказаної процесуальної дії як на підставу визнати протокол «недопустимим».
Якщо затриманий не заперечував факту свого затримання за обставин, вказаних в протоколі, і особисто підписав цей протокол, суд, визнаючи відомості в протоколі затримання недопустимими доказами, повинен обґрунтувати, чому відсутність інформації щодо номеру провадження та анкетних даних осіб, які були присутні під час проведення вказаної процесуальної дії, завадила затриманому переконатися у тому, що таке затримання дійсно відбулося за обставин, вказаних у протоколі, і рамках саме цього кримінального провадження.
3.
Суд маж обов’язково зазначати які саме докази, крім протоколу затримання, він вважає недопустимими внаслідок порушення порядку повідомлення ради адвокатів про затримання адвоката.
Інакше це вже саме по собі свідчить про неналежну вмотивованість судового рішення.
Крім того, Вереховний Суд зазначив, що неодноразово вирішував, що не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону тягне недопустимість доказу. Закон зобов`язує суд визначити допустимість доказу з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи (постанова Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 01 грудня 2020 року у справі № 318/292/18).
Якщо доказ визнається недопустимим на підставі частини 1 статті 87 КПК, слід зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу з посиланням на норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим (постанова Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к).
За наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду.
Питання допустимості доказів, якими обґрунтовано те чи інше судове рішення, нерозривно пов`язане з тим, які саме обставини підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Оскільки від доведення поза розумним сумнівом певних обставин чи їх не доведення на пряму залежить, яке рішення за результатами судового розгляду прийме суд.
На зміст рішення, головним чином, може вплинути допустимість не будь-яких доказів, а лише тих, якими доводяться/спростовуються обставини, зазначені у ч. 1 ст. 91 КПК України.
Питання впливу допустимості доказів на зміст рішення, яке має ухвалити суд за наслідками апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, регулюють ч. 3 ст. 62 Конституції України (далі Конституція), ч. 3 ст. 17, ст. ст. 86, 87 і ч. 1 ст. 412 КПК України (постанова Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 06 липня 2021 року у справі № 720/49/19).