Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №904/4137/20(210/1218/20) від 07 жовтня 2021 року містить два цікавих висновки щодо процесуальних питань.
Перший висновок щодо надсилання процесуальних документів в електронному вигляді.
Верховний Суд зазначив, що пунктом 2 Розділу ХІ Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 № 30 (із змінами) визначено, що учасники судового процесу за допомогою зареєстрованого електронного кабінету можуть надсилати копії електронних документів іншим учасникам судової справи, крім випадків, коли інший учасник не має зареєстрованого електронного кабінету, подавати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також отримувати судові рішення та інші електронні документи.
Відтак, надсилання у встановленому порядку процесуальних документів в електронному вигляді передбачає використання сервісу “Електронний суд” за умови попередньої реєстрації офіційної електронної адреси (“Електронного кабінету”) та з обов`язковим використанням такою особою власного електронного цифрового підпису.
Таким чином, альтернативою звернення учасників справи до суду із позовними заявами, скаргами та іншими визначеними законом процесуальними документами, оформленими в паперовій формі та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником, є звернення з процесуальними документами в електронній формі з обов`язковим їх скріпленням власним електронним цифрового підписом учасника справи та подання такого документу через “Електронний кабінет”.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 2340/4648/18, від 22.08.2019 у справі № 520/20958/18, від 10.09.2019 у справі № 640/1374/19, від 21.12.2019 у справі № 910/12245/19, від 17.06.2020 у справі № 910/8423/19, від 20.07.2020 у справі № 910/1386/20.
Другий висновок щодо обов’язку суду перевіряти факт зарахування судового збору, колегія Верховного Суду зазначила наступне.
Відповідно до статті 9 Закону України “Про судовий збір” судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Обов`язок перевірки факту зарахування судового збору покладається на суд, і неподання стороною зазначених судом виписок не може бути підставою для повернення апеляційної скарги як такої, що не відповідає встановленим вимогам.
Подібний за змістом правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 760/4105/14-ц, від 28.02.2018 у справі № 800/473/17 та від 19.03.2019 № 910/3788/18.
Також Суд звернувся до практики Європейського суду з прав людини, яка, згідно зі статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, застосовується українськими судами як джерело права.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні у справі “Беллет проти Франції” (“Bellet v. France”, заява № 13343/87) від 04.12.1995 Європейський суд з прав людини зазначив, що “стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права”.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях також неодноразово наголошував, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі “Волчлі проти Франції” (Walchli v. France), заява № 35787/03, п. 29, від 26.07.2007). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії” від 28.10.1998).
Отже, як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.
Верховний Суд звернув увагу на те, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги, суди апеляційної інстанції мають враховувати обов`язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідний висновок має бути зроблено із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення.
Обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов`язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновити порушені права і свободи особи та максимально запобігти негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції.
Таким чином, тлумачення приписів частини другої статті 9 Закону України “Про судовий збір” приводить до висновку про те, що обов’язок перевірки факту зарахування судового збору перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) покладається на суд, який має сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на доступ до правосуддя.