Пропоную ознайомитись із постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 травня 2023 року по справі № 914/86/22, яка стосувалась цікавого питання – порядку вручення викликів, повідомлень та судових рішень іноземним юридичним особам, зокрема таким, які мають місцезнаходження у Польщі, наслідки невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо перекладу документів.
Порядок вручення викликів, повідомлень та судових рішень іноземним юридичним особам регулюється ГПК України, двосторонніми та багатосторонніми міжнародними договорами, ратифікованими Україною.
Відповідно до частини другої статті 367 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 19 Закону “Про міжнародні договори” чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном та повідомлення у належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 (надалі – Конвенція), яка є чинною в Україні згідно з Законом України “Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах” від 19.10.2000, із заявами та застереженнями.
Україна та Республіка Польща приєднались до зазначеної Конвенції. Щодо вручення документів в Республіці Польща діє двосторонній Договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, підписаний між Україною і Республікою Польща (ратифікований постановою Верховної ради України від 04.02.1994).
У разі якщо у відносинах України з іноземною державою діють одночасно і двосторонній, і багатосторонній міжнародні договори (один чи декілька) і в жодному з них не встановлено пріоритету застосування одного з них щодо одних і тих самих питань, під час вручення документів суд може керуватися процедурою вручення, передбаченою у будь-якому з цих договорів.
Договір між Україною та Республікою Польща не виключає застосування Конвенції. Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном (стаття 1 Конвенції).
Разом з цим Конвенція не визначає, які саме документи підлягають врученню. Питання про те, чи повинен певний документ підлягати врученню вирішується законодавством тієї країни, в якій розглядається справа. Конвенція не застосовується, якщо закон передбачає відправлення повідомлення, але не вимагає його вручення (пункт 47 Практичного керівництва із застосування Конвенції, яке розміщене на сайті Гаазької конференції (далі – Практичне керівництво)).
Відповідно до норм ГПК України всі судові рішення (ухвали, постанови суду) підлягають врученню учасникам процесу.
Згідно зі статтею 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.
Відповідно до статті 242 ГПК України судові рішення вручаються шляхом надсилання (видачі) відповідній особі копії (тексту) повного або скороченого судового рішення, що містить інформацію про веб-адресу такого рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень (частина 10). У випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина 11).
Відповідно до статті 365 ГПК України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Зазначене стосується також і права іноземного суб`єкта господарської діяльності (іноземної юридичної особи) бути повідомленим про судовий розгляд.
У Практичному керівництві зазначається, що суд кожної країни відповідно до національного законодавства визначає, чи підлягає документ відправленню за кордон. Звертається увага на те, що національна належність, місцезнаходження юридичної особи – нерезидента не є вирішальним для застосування Конвенції.
Тобто національне законодавство та судова практика можуть передбачати випадки, коли суд не направляє відповідачам-нерезидентам судові документи за кордон.
В Україні існує усталена судова практика (зокрема постанова Верховного Суду від 18.01.2022 у справі №910/5257/21), відповідно до якої судові документи можуть не відправлятися за кордон для вручення у разі, якщо іноземна юридична особа має представника на території України, призначеного відповідно до вимог ГПК України, або має офіційне представництво на території України.
Якщо позивач вказує адресу відповідача у Республіці Польща, то вручення судових документів має відбуватися за кордоном. Відтак застосуванню підлягає Конвенція, сторонами якої є і Україна, і Республіка Польща.
Конвенція передбачає можливість використання судом різних каналів вручення документів за кордоном:
1) основний (статті 5, 6, 7) – через Центральний орган держави, що запитується;
2) альтернативні:
– прямі консульські канали без застосування заходів примусу (части6на перша статті 8);
– непрямі консульські канали (частина перша статті 9 Конвенції);
– непрямі дипломатичні канали у виключних обставинах (частина друга статті 9);
– поштові канали (стаття 10(а));
– прямі зв`язки між судовими та іншими посадовими особами, чи іншими компетентними особами (стаття 10(б));
– прямі зв`язки між особою, що бере участь у судовому процесі, та судовими посадовими особами чи іншими компетентними особами (стаття 10(с));
3) інші канали, які не регулюються Конвенцією:
– відповідно інших міжнародних угод (статті 11, 24, 25);
– національного законодавства держави, яка вручає документи (стаття 19).
Пунктом “а” статті 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.
Заяви і застереження, висловлені державами до міжнародного договору, є його невід`ємною частиною. При застосуванні багатостороннього міжнародного договору його положення діють з урахуванням заяв і застережень України, висловлених у законі під час ратифікації чи приєднання, та відповідної іноземної держави.
З відомостей, що містяться на офіційному сайті Гаазької конвенції з міжнародного права вбачається, що Республіка Польща вирішила приєднатися до Конвенції, заявивши, що вона виступає проти способів служби, зазначених у статтях 8 і 10, на її території.
Відповідно до статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3 – 6. Кожна Держава організовує Центральний Орган згідно зі своїм правом.
За змістом статті 3 Конвенції орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.
Згідно з пунктом “а” частини першої статті 5 Конвенції центральний орган запитуваної держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території.
Відповідно до статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща у справах, що охоплюються цим договором, установи юстиції, зносяться між собою за посередництвом центральних органів, якщо інше не передбачено цим договором.
Центральними органами визначено: з боку України – Міністерство юстиції та Генеральну Прокуратуру, а з боку Республіки Польща – Міністерство юстиції. Центральні органи можуть домовитися, що установи юстиції договірних сторін зносяться між собою безпосередньо.
У Практичному керівництві вказується, що формуляр, оформлення якого передбачене статтею 5 Конвенції, був розроблений відповідно до основного каналу передачі (тобто коли документи направляються нерезиденту через Центральний орган). Вимоги щодо обов`язкового використання такого формуляру при направленні документів поштовими каналами немає.
14 сесія Гаазької конференції рекомендувала, що та частина бланка, яка містить “Основний зміст документа, що підлягає врученню”, і яка супроводжується попередженням, має використовуватися у всіх випадках, коли судовий чи позасудовий документ підлягає врученню за кордоном. Суд у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи ухвалює рішення щодо доцільності дотримання цієї рекомендації.
Процесуальний закон не передбачає обов`язок суду направляти відповідачу позовну заяву, прохання про вручення за кордоном судових або позасудових документів; підтвердження про вручення судових документів; короткий виклад документа, що підлягає врученню.
Проте, зобов`язання судом першої інстанції позивачів надати нотаріально засвідчений переклад позовної заяви з додатками, судового доручення у вигляді прохання про вручення документів у цивільній справі та підтвердження про їх вручення не може бути підставою для невиконання позивачами законної вимоги суду щодо перекладу, зокрема ухвали про відкриття провадження у справі, що в свою чергу дозволило б суду виконати свій обов`язок щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи у визначеному законом порядку.
Стосовно доводів скаржника про те, що вимога щодо перекладу судових документів створює значний тягар для позивачів і порушує їх право на доступ до суду, Верховний Суд зазначає, що витрати, пов`язані із залученням перекладача, сплачуються у порядку, передбаченому статтею 127 ГПК України.
З положень статті 127 ГПК випливає, що перекладач отримує винагороду за виконану роботу, пов`язану із справою, якщо це не входить до його службових обов`язків. Розмір витрат на оплату робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів. Розмір витрат на оплату робіт перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У випадках, коли сума витрат на оплату послуг перекладача повністю не була сплачена учасниками справи попередньо або в порядку забезпечення судових витрат, суд стягує ці суми на користь перекладача зі сторони, визначеної судом відповідно до правил про розподіл судових витрат, встановлених цим Кодексом.
В Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 №1092/5/54, передбачено, що переклад документів, які підлягають врученню в порядку Конвенції, здійснюється фахівцем, запрошеним до відповідного суду України згідно зі статтею 75 Цивільного процесуального кодексу України (відповідна норма міститься у статті 72 ГПК України), або засвідчується уповноваженим перекладачем, або нотаріально.
Таким чином, суд з урахуванням обставин справи має право обрати один із варіантів:
– покласти на одну із сторін обов`язок з перекладу судових документів;
– самостійно залучити перекладача для перекладу судових документів відповідно до вимог Конвенції.
При цьому Суд відповідно до статті 125 ГПК України може:
1) стягнути витрати на залучення перекладача (здійснення перекладу документів для направлення відповідачеві – нерезиденту) з самого відповідача як забезпечення судових витрат;
2) зобов`язати відповідну сторону внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат.
Судова практика склалась таким чином, що витрати на залучення перекладача покладаються зазвичай на позивача як на зацікавлену особу щодо вирішення справи по суті. Разом з тим, після ухвалення рішення у справі, у разі задоволення позову, вартість таких витрат стягується з відповідача в порядку ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що відсутність формального повідомлення відповідача (нерезидента) створює ризики подальшого скасування рішення або може стати підставою для відмови у визнанні та примусовому виконанні таких рішень за кордоном.
У Практичному керівництві зазначено, що принцип, згідно з яким суд вирішує питання, чи мають направлятися документи для вручення за кордоном відповідно до свого власного законодавства, був широко сприйнятий, незважаючи на розуміння небезпеки, пов`язаної з дозволом вручати всередині країни документів особі, яка не була в явній формі призначена агентом для отримання судових документів.
Водночас в Практичному керівництві зроблено застереження, що таке вручення може не відповідати цілям Конвенції, які полягають в тому, щоб забезпечити своєчасне повідомлення про судовий розгляд ту особу, якій мають бути вручені відповідні документи (пункт 32).
Кожен суд може здійснювати процесуальні дії виключно на території своєї держави, що випливає із принципу державного суверенітету. Повноваження суду не поширюються на територію іноземної держави. Відтак, якщо суд направляє судові документи без дотримання спеціального порядку вручення документів, передбаченого міжнародним договором, такі документи не розглядаються як судове повідомлення, повістка, рішення тощо, а мають статус звичайної кореспонденції приватної особи.
Шляхом підписання міжнародного договору держава надає дозвіл іноземним судам офіційно вручати судові документи на своїй території. Якщо документ вручений не у порядку, визначеному міжнародним договором, то сторона, яка отримала такий документ, завжди може стверджувати, що вона не була повідомлена належним чином про судовий розгляд, не отримала ухвалу чи рішення суду. Вручення судового документу іноземній фізичній чи юридичній особі поза спеціальним порядком, встановленим міжнародним договором, може розглядатися як неповага суду до суверенітету іноземної держави.
Таким чином, якщо суд, керуючись національним законодавством, певними міркуваннями та доводами, не дотримається встановленого Конвенцією формального порядку повідомлення всіх відповідачів, це може призвести до неможливості визнання та примусового виконання рішення суду за кордоном (у країні місцезнаходження відповідача чи його майна).
Верховний Суд звертає увагу скаржника на усталену судову практику стосовно того, що жодні норми процесуального законодавства та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, не містять вимоги щодо необхідності повідомлення іноземного суб`єкта господарювання про кожне наступне судове засідання зі справи шляхом направлення до компетентного органу іноземної держави судового доручення про вручення йому документів та у зв`язку з цим зупинення щоразу провадження у справі (постанови Верховного Суду від 10.09.2018 у справі №910/6880/17, від 08.07.2019 у справі №910/570/16, від 09.06.2020 у справі 910/3980/16).