Щодо правовідносин, які слід вважати подібними сформувала висновок Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року по справі № 233/2021/19.
Велика Палата звернула увагу на те, що слово “подібний” в українській мові має такі значення:
- такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось;такий самий;
- такий, як той (про якого йде мова).
Тому термін “подібні правовідносини” може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (п.24).
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб’єкти, об’єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов’язки цих суб’єктів.
Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін “подібні правовідносини”, зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб’єктним та об’єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов’язків учасників) є основним, а два інші – додатковими. На те, що зміст спірних правовідносин визначальний для їхнього порівняння на предмет подібності вказує, зокрема, частина дев’ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.
Суб’єктний і об’єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб’єктний склад саме цих правовідносин (як-от участь банку або іншої фінансової установи у кредитних правовідносинах, що слідує зі змісту частини першої статті 1054 ЦК України) та/чи їх специфічний об’єкт (об’єктом правовідносин за кредитним договором є кошти.
Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб’єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення й об’єктний критерій.
Наприклад, у постанові від 5 грудня 2018 року у справі N 522/2201/15-ц, вирішуючи питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у порівнюваних справах N 6-52цс14, N 6-535цс15 і N 916/2129/15 об’єктами спору були нежилі приміщення, а не земельні ділянки, як у справі N 522/2201/15-ц. Водночас Велика Палата Верховного Суду вказала, що означена відмінність в об’єктах спору не означає неподібність спірних правовідносин у зазначених справах, бо і нежилі приміщення, і земельні ділянки є нерухомим майном, щодо якого приписи ЦК України про позовну давність і про витребування майна з чужого незаконного володіння мають діяти однаково.
Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб’єкти, однаковий вид об’єкта й однакові права та обов’язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. У визначених випадках (частина дев’ята статті 10, пункт 10 частини першої статті 252, пункти 1, 2 і 3 частини другої статті 389, абзаци другий та третій пункту 5 частини другоїстатті 392, пункт 5 частини другої статті 394, пункти 4, 5 частини першої статті 396, частин перша-четверта, пункти 2, 3 частини шостої статті 403, частина четверта, шоста-сьома статті 404, підпункт 7 пункту 1 Розділу XIII “Перехідні положення” ЦПК України; частина десята статті 11, пункт 7 частини першої статті 228, пункти 1, 2, 3 частини другої статті 287, абзаци другий-третій пункту 5 частини другої статті 290, пункт 5 частини першої статті 293, пункти 4, 5 частини першої статті 296, частини перша-четверта, пункти 2, 3 частини шостої статті 302, частини четверта, шоста-сьома статті 303, підпункт 7 пункту 1 Розділу XI “Перехідні положення” ГПК України; частина шоста статті 7, пункт 5 частини другої статті 236, пункти 1, 2, 3 частини четвертої статті 328, абзаци другий, третій пункту 4 частини другої статті 330, пункт 6 частини першої статті 333, пункти 4, 5 частини першої статті 339, частини перша-четверта, абзаци другий-третій частини шостої статті 346, частини четверта, шоста-сьома статті 347, підпункт 8 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України) необхідно встановити подібність правовідносин (відносин), що з огляду на значення слова “подібний” не завжди означає тотожність.
Якщо у різних справах вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то можливість звернення з касаційною скаргою з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України) була би вкрай обмеженою та не відповідала би ролі Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).
Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб’єктним, ні за об’єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об’єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16 (пункт 70)). Наприклад, з неналежним відповідачем спору немає, але стороною справи він є. А позивач може помилятися з приводу участі у спірних правовідносинах, проте його процесуальний статус як позивача від цього не залежить. Тому порівняння сторін справи не обов’язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб’єктами спірних правовідносин.
Отже, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов’язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, – суб’єктний склад спірних правовідносин (види суб’єктів, які є сторонами спору) й об’єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27 березня 2018 року у справі N 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі N 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі N 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі N 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі N 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах N 522/2202/15-ц (пункт 22) і N 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі N 706/1272/14-ц (пункт 22)).
Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов’язаних із правами й обов’язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, – також їх суб’єктів (видової належності сторін спору) й об’єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду та Верховного Суду України за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах N 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і N 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі N 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі N 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі N 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі N 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі N 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах N 264/5957/17 (пункт 41) і N 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі N 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі N 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі N 712/5476/19 (пункт 40), від 25 травня 2021 року у справі N 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі N 922/2416/17 (пункт 7.19)).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Поняття “якість закону” означає, що законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справах “C. G. та інші проти Болгарії” від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява N 1365/07, § 39), “Олександр Волков проти України” від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява N 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах “Кантоні проти Франції” від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява N 17862/91, § 31, 32), “Вєренцов проти України” від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява N 20372/11, § 65)).
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття “подібні правовідносини”, задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов’язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне конкретизувати:
- Висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу правовідносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі N 910/17999/16(пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі N 925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі N 910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі N 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі N 910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі N 910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі N 923/682/16 тощо);
- Висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі N 760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах N 305/1180/15-ц і N 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах N 308/6914/16-ц, N 569/1651/16-ц та N 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі N 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі N 757/31606/15-ц тощо).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об’єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов’язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об’єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб’єктним і об’єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб’єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов’язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) касаційного суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі N 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі N 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі N 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі N 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі N 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі N 712/5476/19 (пункт 43), від 25 травня 2021 року у справі N 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі N 922/2416/17 (пункт 7.20) тощо).