В постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 521/7073/21 (провадження № 61-1350св23) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в черговий раз зазначив щодо неможливості виселення особи з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту але забезпеченого іпотекою цього житла.
Зокрема Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у разі її задоволення має наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права повинно не лише відповідати закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Відповідно до змісту частини другої статті 109 ЖК України, особам, яких виселяють із житла, що є предметом іпотеки і придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, постійне житло вказується в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.
Викладене узгоджується із висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону та статті109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Таким чином, виселення особи з житла у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК України.
Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України (постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16).
За змістом статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Іпотекодержатель, а зараз новий власник житлового будинку, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у будинку.
Подібні правові висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19.
Верховний Суд зазначив також, що банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК України, оскільки на той час вона містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
Тобто обов`язок забезпечення іншим житловим приміщенням осіб, які підлягають виселенню з іпотечного житла, покладається саме на іпотекодержателя.
Підстави позову про виселення банг обґрунтовував тим, що банк не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте наведені положення не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Аналогічне положення містить рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року.
Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду у справі № 753/12729/15-ц від 31 жовтня 2018 року , є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала виключну правову проблему у спорах щодо застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України та сформулювала правові висновки у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 (про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР), а також правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, є обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, тому дійшла висновку, що немає підстав для відступу від цього висновку.